Taras Bilous
«Російське вторгнення в Україну не має виправдання, але НАТО…» Важко описати, які емоції в мене та інших українських соціалістів викликає це «але» в заявах і статтях багатьох західних лівих. На жаль, після нього часто йдуть спроби представити російське вторгнення як захисну реакцію на «агресивне розширення НАТО», і у такий спосіб перекласти на Захід більшу частину відповідальності за вторгнення».
Це, зокрема, характерно для редакційної статті Сьюзан Воткінс у New Left Review. У ній авторка називає російське вторгнення в країну, яка не є й навряд чи коли-небудь стала б членом НАТО, «війною Росії проти НАТО», фактично заперечуючи суб’єктність України. Окрім того, Воткінс стверджує, що Байден «без сумніву міг запобігти вторгненню, якби хотів домовитися про серйозну угоду щодо військових кордонів.
З іншого боку, така позиція піддається критиці східноєвропейськими лівими авторами, зокрема, Яном Смоленським і Яном Дуткевичем. Вони вказували на те, що східноєвропейські держави добровільно вступили в НАТО, за підтримки більшості населення, і зробили це з огляду на власні безпекові занепокоєння, які зазвичай ігноруються критиками розширення НАТО.
Оскільки ці питання часто є каменем спотикання у дискусіях лівих щодо війни в Україні, давайте розглянемо їх детальніше. Тим більше, що, на мою думку, вони важливі також для формування лівої стратегії в питаннях міжнародної безпеки.
Фінляндизація
Чи можна було б уникнути цієї війни, домовившись, що Україна не вступить у НАТО? Будь-яка серйозна відповідь на це питання має враховувати той факт, що напередодні війни Кремль вимагав далеко не лише цього. Зокрема, в опублікованому російським МЗС 17 грудня проєкті договору між Росією та США був пункт про те, що США не будуть розвивати двосторонню військову співпрацю з державами, які раніше входили до СРСР і не є членами НАТО (стаття 4).
Хтось із читачів може припустити, що цей пункт з’явився в проєктах договорів, щоб згодом було чим поступитися під час переговорів, але є вагомі підстави сумніватися в цьому. Незадовго до появи цих проєктів договорів директор Московського центру Карнегі Дмитро Тренін та автор цього ж центру Александр Баунов писали, що для московських еліт тісна військова співпраця України зі США стала настільки ж неприйнятною, як і вступ України до НАТО.
Тож попри те, що ЗМІ часто зводили вимоги Росії до нейтралітету України, насправді вони були значно серйознішими. Європейським нейтральним державам, зокрема Швейцарії, Австрії, Швеції та Фінляндії, їхній статус не перешкоджає розвивати співпрацю зі США у галузі озброєнь. Усі ці держави також беруть участь у програмі НАТО «Партнерство заради миру». Військова співпраця України та США розпочалася, ще коли Україна декларувала «позаблоковий» статус. Договір про військову співпрацю України зі США був підписаний 1993 року, з 1997 року Україна та США співорганізовують міжнародні військові навчання «Сі Бриз», 1998 року в них брала участь і Росія.
Після 2014 року військова співпраця зі США і НАТО була важливим чинником модернізації української армії. Без неї український спротив російському вторгненню був би значно менш ефективним. Якби на вимогу Росії ця співпраця припинилася, Україна була б менш захищеною, і через це українська влада, можливо, була б змушена виконувати й інші російські вимоги. У цьому плані значно краще описує суть російських вимог термін «фінляндизація», який також використовувався багатьма авторами. Під час Холодної війни Фінляндія не лише не вступала до НАТО, але також враховувала численні «побажання» радянського керівництва, зокрема відмовилася від «плану Маршалла» та видавала всіх утікачів із СРСР.
Фінляндія проводила таку політику після поразки у війні, в якій вона була союзницею нацистської Німеччини. Розуміючи, що радянське керівництво могло перетворити Фінляндію на ще одного свого сателіта, якби цього захотіло, згода на певні обмеження в обмін на збереження своєї політичної системи та суверенітету була для фінів раціональним рішенням. Натомість Україна не перебувала у настільки скрутному становищі перед війною, і більшість населення не погоджувалася на російські вимоги.
Тут є очевидна різниця між оригінальною «фінляндизацією» і ситуацією напередодні російського вторгнення в Україну. Фінська політика нейтралітету і врахування інтересів СРСР ґрунтувалася на домовленостях між Фінляндією та СРСР, тоді як щодо України Кремль хотів домовитися зі США й НАТО. На той час у Кремлі, очевидно, втратили надію, що вдасться змусити українську владу виконувати російські вимоги, або що в Україні до влади прийдуть проросійські сили. Тож у Кремлі вирішили всупереч бажанням українського суспільства домовлятися про майбутнє України з тими, кого розглядали як «господарів» цієї влади.
Варто зауважити, що проєкти договорів могли бути потрібні Кремлю не як остання спроба домовитися, а для легітимізації свого вторгнення. Ми не знаємо, коли саме Путін прийняв рішення про вторгнення, і зможемо достовірно це сказати хіба що після того, як відкриються кремлівські архіви. Але ми можемо оцінювати доступну нам інформацію. Суть російських пропозицій фактично полягала у поділі Європи на сфери впливу між Росією та США. Не знаю, чи розуміє це Сьюзан Воткінс, але саме це вона фактично підтримала у редакційній статті New Left Review написавши «Заклик Кремля до стабільного врегулювання військових кордонів є хорошою справою».
Карибська криза
Націоналістична революція у країні поблизу імперіалістичної держави, яка розглядає цю територію як свою сферу впливу. Спроби втручання у політику за допомогою грубої сили та місцевих противників революції. Постреволюційний уряд, який розглядає союз із іншою наддержавою як гарантію безпеки. Загроза ядерної війни. Це історія не лише про Україну, але й про іншу країну, з якою чимало авторів, включно зі згаданим вище Дмитром Треніним порівнювали Україну — Кубою.
Звісно, між цими двома випадками багато відмінностей. Класовий та ідеологічний характери революцій і наддержав були дуже різними. Але в тому, що стосується міжнародної безпеки, це питання не є визначальним. Карибська криза — це справді хороша аналогія до російської агресії проти України, тож давайте розглянемо її трохи детальніше.
Карибська криза виникла через розміщення радянських ядерних ракет на Кубі й закінчилась їхнім демонтажем в обмін на гарантії ненападу на Кубу з боку США та виведення американських ракет із Туреччини. Чи припинилася після цього військова співпраця Куби й СРСР? Ні. Чи були виведені радянські війська з Куби (які керівництво Куби розглядало як гарантію безпеки)? Теж ні.
В Україні, натомість, американських ракет із ядерними боєголовками не було й немає. Навіть участь у НАТО далеко не обов’язково передбачає розміщення ракет — у цьому плані доволі показовим є приклад Норвегії, яка єдина з країн НАТО мала спільний кордон з СРСР під час Холодної війни йтому остерігалася розміщення ракет на своїй території.
Ба більше, відмовивши Росії щодо нерозширення НАТО, США водночас запропонували нові домовленості щодо контролю над озброєннями. За словами провідного російського фахівця з проблем безпеки та роззброєння академіка РАН Олексія Арбатова, ще недавно ці пропозиції висувалися Росією, і вони представляли серйозний інтерес із погляду ослаблення напруженості та зміцнення європейської безпеки. Тим не менш, цього разу російське керівництво відкинуло їх як «другорядні».
Кеннеді дав гарантії ненападу на Кубу й погодився забрати американські ракети з Туреччини. Тим самим він показав, що його хвилювали в першу чергу питання безпеки. Натомість Путін відкинув пропозиції США й розпочав війну. Тим самим він показав, що його насамперед цікавило повернення України під російський контроль, чи хоча б завоювання нових українських територій. І насправді те, наскільки обережними були західні держави щодо Росії навіть після початку повномасштабного вторгнення показує справжню ціну російських безпекових занепокоєнь. У Росії є найкраща гарантія безпеки з усіх можливих, якої немає в її сусідів — ядерна зброя. Кремль сам не втомлюється про це нагадувати.
Що якби США пішли на більші поступки Росії? Якими вони могли бути? Напередодні вторгнення було достатньо заяв про те, що вступ України до НАТО не стоїть на порядку денному. Найбільш відвертим був колишній генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер: «Всі, зокрема й Путін, знають, що Україна не стане членом НАТО в осяжному і неосяжному майбутньому. Це вже буферна країна. Ви ніколи не почуєте цього від генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга, але я можу сказати це зараз». Тим не менш, Кремль вимагав гарантій. На ідею тимчасового мораторію на розширення НАТО спочатку відповів заступник міністра закордонних справ Сергій Рябков, заявивши, що це неприйнятно для Росії, а за кілька днів до вторгнення про неї критично висловився і сам Путін.
Швидше за все, Кремль задовольнило б лише повне виконання його вимог. Але що це означало б для України? Напередодні вторгнення у Володимира Зеленського, який зараз став політичною суперзіркою, справи йшли не дуже. Його рейтинг падав, тоді як рейтинг його головного конкурента — колишнього президента Петра Порошенка, зростав. Згода США на російські вимоги значно загострила б ситуацію. А якби українська влада, втративши підтримку США, ще й пішла б на виконання якихось вимог Кремля, то це б гарантовано призвело до політичної кризи й ескалації насильства. Цілком можливо, що це створило б значно кращі умови для вторгнення російських військ у ролі «миротворців». Як наслідок, українські реалії могли б виявитися значно гіршими, ніж зараз.
Я не стверджую, що в останні місяці перед вторгненням Захід і/або Україна точно не могли запобігти війні. Але серйозна відповідь на це запитання потребує глибшого аналізу й доступу до кремлівських архівів. Думаю, це буде цікаво для майбутніх істориків. А поки що західним лівим, яким так хочеться покритикувати США за те, що зробила Росія, краще утриматися від заяв, що треба було просто виконати російські вимоги. Зрештою, запобігти війні дуже легко могло рішення однієї конкретної людини — Володимира Путіна. Йому треба було всього лише не віддавати наказ про вторгнення.
Розширення НАТО на схід
На щастя, є питання, на яке історики вже дали переконливу відповідь. Мабуть, найкращий аналіз розширення НАТО із поки що опублікованих — книжка Марі Саротт «Жодного дюйму. Америка, Росія і патова ситуація після Холодної війни». Саротт добре показує, що політика відкритих дверей НАТО справді підірвала співпрацю між Росією та США з контролю над озброєннями, та формування більш широкої системи міжнародної безпеки. Розширення НАТО дало козирі в руки російським реваншистам і яструбам, і поховало політичні перспективи лібералів, які виступали за більш тісну співпрацю з Заходом, як міністр зовнішніх справ Андрій Козирєв.
У цьому сенсі розширення НАТО справді створило сприятливі умови для початку цієї війни. Але важливо також, як і чому це відбулося. Тоні Вуд у статті в тому ж числі New Left Review пише, що «Поява дедалі агресивного й мілітаризованого російського націоналізму є невідривною частиною цього процесу [натівської експансії], будучи значною мірою приведений і підкріплений ним». Але у статті Тоні Вуда дуже не вистачає питання, чому розширення НАТО спричнило таку реакцію. На мою думку, відповідь можна легко знайти у книжці Марі Саротт, на яку Тоні Вуд неодноразово посилається.
Чи була це реакція на нехтування легітимними російськими міркуваннями безпеки, як стверджували багато авторів? Я так не думаю. Як вступ Чехії та Угорщини до НАТО міг створити загрозливу ситуацію для Росії? Достатньо глянути на карту, щоб дати очевидну відповідь: ніяк. Але чому тоді навіть їхній вступ до НАТО негативно сприймався в Кремлі? Бо вони ще недавно належали до радянської зони впливу. А також через те, що їхній вступ був частиною формування нового міжнародного порядку, в якому Росія вже не мала статусу наддержави, рівної США.
Це був біль за втраченою імперією, який провокував реваншистські настрої. У книжці Саротт це неодноразово продемонстровано, наприклад, коли Єльцин вимагав особливого статусу для Росії в рамках програми «Партнерство заради миру» на тій підставі, що Росія була «великою країною з великою армією і ядерною зброєю» (p. 190). Зрештою, східні європейці могли спостерігати ці емоції росіян на власні очі, без книжок. Тож замість говорити про постання російського націоналізму, як це робить Тоні Вуд, на мою думку, доречніше сказати про трансформацію російського великодержавного шовінізму як реакцію на розширення НАТО. Коли стало ясно, що у новому міжнародному порядку Росія не матиме такого привілейованого становища, як цього хотілося б російським елітам, серед них почало зростати бажання перегляду цього порядку.
Книжка Саротт також показує, що до певного моменту США намагалися враховувати російські настрої, щоб не зашкодити формуванню більш безпечного міжнародного порядку. Зокрема, це проявилося у програмі «Партнерство заради миру» (ПзМ), яка була створена, аби розширення НАТО не відбувалося надто швидко, але переросла у щось більше. І характерно, що за словами Клінтона «Україна є стрижнем усієї ідеї [Партнерства заради миру]» (p. 188). У 1990-х роках усім було очевидно, що Україна не зможе вступити до НАТО. Вступ України до НАТО був червоною лінією для Москви насамперед чергу через той самий великодержавний шовінізм, через особливу роль, яку має Україна у російській національній міфології.
Згідно з Саротт, саме через Україну східноєвропейські уряди, які хотіли вступу своїх країн до НАТО, на якийсь час погодилися на участь у ПзМ як на компромісний варіант. Але події в Росії, такі як розстріл Білого дому та війна в Чечні, все більше штовхали східноєвропейські держави тиснути на США, щоб вони дозволили їм вступити до НАТО. Тож їм вдалося добитися поширення дії на них 5 статті й захистити себе від можливої збройної агресії з боку Росії. Але внаслідок цього у Європі з’явилася нова роздільна лінія, яка відмежувала Україну від її західних сусідів. Країни, яким російська агресія загрожувала менше, стали краще захищеними, а Україна, для якої загроза була найбільшою, опинилася у «сірій зоні». Саме тому в грудні 1994 року, після публікації комюніке про політику відкритих дверей НАТО, в Києві почали нервувати, тоді як у Москві були розлючені (p. 201).
Ще одним негативним наслідком розширення НАТО було те, що процес перетворення НБСЄ/ОБСЄ з конференції на міжнародну організацію фактично так і не був завершений. Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну ОБСЄ стала абсолютно неактуальною і швидше за все мертвою організацією. Але це не має нам заважати бачити альтернативні варіанти розвитку міжнародної системи безпеки. Якби розширення НАТО стартувало хоча б на кілька років пізніше, це дало б шанс перетворити ОБСЄ на значно більш ефективну організацію.
Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ зіграла важливу роль у врегулюванні війни на Донбасі. Але вплив місії міг бути значно більшим, якби її мандат було розширено. Цього постійно вимагала Україна, але завдяки консенсусному прийняттю рішень в ОБСЄ Росія постійно блокувала це рішення. Тим самим Кремль саботував виконання 4 пункту Мінського протоколу, який передбачав моніторинг місії ОБСЄ на всій ділянці українсько-російського кордону в зоні бойових дій (а не на двох прикордонних пунктах, на моніторинг яких Росія погоджувалася до осені 2021 року). Це, звісно, не заважало Росії лицемірно звинувачувати Україну у невиконанні Мінських домовленостей.
НАТО і ОДКБ
Перш ніж перейти до підсумків, давайте розглянемо ще питання ставлення до військових альянсів. На мою думку, треба перестати дивитися на них, як на абсолютне зло. Тим, хто звик так сприймати НАТО, може допомогти порівняння з російським аналогом НАТО — ОДКБ.
По-перше, такий погляд заважає побачити НАТО як суперечливий феномен, який з одного боку служить прикриттям для американського імперіалізму, а з іншого боку — є інструментом захисту для багатьох менших країн. Так само, як ОДКБ є прикриттям для російського імперіалізму й недавно використовувалася для придушення народного повстання в Казахстані, але водночас служить захистом для відносно демократичної Вірменії. Визнання цього факту не робить вас прихильником ні американського, ні російського імперіалізмів.
По-друге, як пише Сьюзан Воткінс, НАТО виявилося «необов’язковим» (dispensable) для вторгнення в Ірак, але вона не каже, чому так сталося — через спротив Франції та Німеччини. Так само показово, що Казахстан відмовився посилати свої війська в Україну, хоча вторгнення почалося через півтора місяці після того, як Кремль допоміг придушити повстання в Казахстані. Але як для США це не стало непереборною перешкодою — вони створили «Multi-National Force» в обхід НАТО, так і для Росії відмова Казахстану не завадила розпочати вторгнення в Україну. Тож не варто забувати, що ключовою проблемою і в одному, і в іншому випадку є імперіалізм (американський чи російський), а не НАТО і ОДКБ.
По-третє, треба перестати ототожнювати всі військові дії країн-членів військових альянсів із діями цих військових альянсів. Це не НАТО як організація зараз проводить військову операцію на півночі Сирії, це робить Туреччина. І проблема тут у турецькому імперіалізмі, а не в НАТО. Так само якщо Туреччина нападе на Грецію, то це не НАТО нападе на одного зі своїх членів. Швидше, це буде кінець НАТО. Так само і проти України зараз воює не ОДКБ, а Росія з допомогою Білорусі. На щастя, Казахстан і Вірменія не беруть участі у війні.
Також не варто ототожнювати НАТО і «Захід», як це зробила Сьюзан Воткінс у твердженні «НАТО виграло Холодну війну, не зробивши жодного пострілу». Але Холодну війну виграло не НАТО, а Захід, зробивши багато пострілів. НАТО — це лише один із інструментів. Немає нічого дивного, що група держав, частина з яких вела агресивну неоколоніальну політику, серед багатьох своїх інструментів мала також оборонний альянс, функції якого змінилися лише після того, як ця група держав перемогла у Холодній війні.
По-четверте, США і Росія для проведення імперіалістичної політики можуть обійтися без НАТО і ОДКБ, а от кращої альтернативи для східноєвропейських держав та Вірменії поки що немає. Тому я би зараз не чинив спротиву вступу Фінляндії та Швеції до НАТО. Можливо, вступ цих держав із довгою традицією нейтралітету зможе зробити НАТО не більшою, а меншою проблемою. І якщо ви не можете запропонувати альтернативу народам країн, які шукають у подібних структурах захисту, то краще не закликайте їх відмовитися від такого захисту.
Начерки лівої стратегії щодо міжнародної безпеки
Рішення, прийняті у 1990-2000-х роках уже стали історією, і минуле не повернеш назад. Зосереджуватися на цих помилках зараз — це те саме, що критикувати у 1939 році Версальський договір, коли це вже втратило актуальність. Зараз потрібні конкретні рішення, які можуть пришвидшити поразку Росії та зробити сучасний світ безпечнішим. З іншого боку, як і у випадку з Версальським договором, старі помилки мають стати уроком для формування післявоєнної політики.
Чи вплинуло розширення НАТО на початок цієї війни? Так. Але про це можна говорити дуже по-різному. Коли ліві та «реалісти» кажуть, що розширення НАТО «спровокувало» Росію, вони тим самим стверджують, що певною мірою, принаймні частково російське вторгнення є виправданим, навіть якщо вони це заперечують. Те саме робить і Сьюзан Воткінс, коли стверджує, що російське вторгнення було «спровокованим». І це те саме, що й казати, що Кубинська революція та співпраця уряду Фіделя Кастро з СРСР спровокували США. Звісно, для «реалістів» не проблема так сказати, але хто з лівих буде таким чином виправдовувати агресивну політику США щодо Куби?
Той факт, що Кубинська революція була значно прогресивнішим явищем, ніж український Майдан, не є виправданням для таких подвійних стандартів. Якщо якась імперіалістична держава розглядала революцію як загрозу для себе, соціалісти не мають використовувати для осуду революції те, що її підтримала інша конкуруюча наддержава. Варто також зауважити, що це стосується не лише Майдану 2013–2014 років, але й Помаранчевої революції 2004 року. Саме після неї, за кілька років до Бухарестського саміту НАТО, який декларував, що Грузія та Україна «стануть членами НАТО», у російській політиці відбувся помітний зсув, який свідчив, що російська еліта розглядає події в Україні як загрозу для себе.
Порівняння з Кубою також говорить нам, що треба по-різному ставитися до різних безпекових занепокоєнь. Розміщення ядерних ракет поблизу кордонів якоїсь країни і вступ сусідньої країни до військового блоку чи військова співпраця з державою-конкурентом — це питання різного порядку. Ми маємо підтримувати й закликати до взаємних обмежень на розміщення ядерної зброї (і загалом до глобального ядерного роззброєння). Але іноді єдиною реальною альтернативою військовій співпраці з одним імперіалістом є лише повне підкорення країни останнім. Привілейовані мешканці західних країн, яким не треба хвилюватися, що їхню країну завоює Росія, не мають морального права критикувати тих, хто шукає захисту у співпраці з їхніми державами. І якщо вже й критикувати якусь військову співпрацю, то критика не має перетворюватися на підтримку поділу на сфери впливу.
Чи значить це, що лівим треба було підтримувати розширення НАТО? Ні. Моя відповідь не сподобається багатьом східноєвропейцям, але результат, до якого ми прийшли, мені не подобається ще більше. Ян Смоленський і Ян Дуткевич стверджували, що інтелектуально чесна критика розширення НАТО мала би переходити у критику східноєвропейських політиків і виборців, які прийняли ідеали демократії та національного самовизначення. Але це не так. Східноєвропейські демократії мали суверенне право робити вибір, який вони вважали найкращим для власної безпеки. Але вступ країни до міжнародної організації залежить від рішення обох сторін. І США мали зробити вибір, що найкраще гарантував би безпеку не лише тих держав, які вступили до НАТО, але й тих, які не мали перспективи членства. З цієї перспективи швидкий перехід до політики відкритих дверей був хибним.
Як відзначали у спільній статті Марі Саротт і український історик Сергій Плохій, у 1990-х роках США мали шанс значно краще і значно меншою ціною вирішити питання безпеки для України, ніж це сталося. По-перше, вони могли залишити пріоритет за розвитком програми «Партнерство заради миру», замість швидкого розширення НАТО. По-друге, вони мали дати Україні ефективні гарантії безпеки в Будапештському меморандумі. Цього тоді вимагала Україна, але під спільним тиском США і Росії українська влада була змушена погодитись на папірець, який нічого не значив. Не дати таких гарантій в обмін на ядерну зброю було жахливою помилкою, яка в довгостроковій перспективі завдала навіть більшого удару по ядерному роззброєнню, ніж розширення НАТО.
Втім, це було більше про минуле. Які висновки можна зробити щодо підходу лівих до майбутньої міжнародної безпеки? Західноєвропейські ліві останні десятиліття якщо й пропонували якусь альтернативу НАТО, то це була ідея спільної системи міжнародної безпеки, яка охоплювала б «Захід» і «Схід» після закінчення Холодної війни. Але якщо в 1990-х роках вона мала сенс, то після 2008 року вже виглядала малореалістично, а після 2014 року перетворилася на поганий жарт. Втім, ці ліві чомусь вперто ігнорували той факт, що Росія стала головним противником реформи та зміцнення ОБСЄ. Інша частина європейських лівих, зокрема польські, пропонують як альтернативу НАТО європейську систему безпеки — спільну армію, протиракетний щит, енергетичну політику тощо. Але хоча така система допоможе членам ЄС, вона ніяк не допоможе тим, хто опиниться за межами ЄС. Навпаки, цей проєкт несе в собі загрози «фортеці Європа» (зрештою, те саме можна сказати й про попередню ідею). Тому пріоритетом має бути глобальна безпека.
Як я писав у своєму «листі до західних лівих», нам потрібна глобальна політика і глобальна система міжнародної безпеки. Я знаю, що ідея реформи ООН викликає великий скепсис. Але поки що я не бачив від жодного з критиків пропозиції кращої альтернативи. І замість шукати виправдання бездіяльності, треба шукати можливі шляхи, як проштовхнути зміни. Що утопічніше — реформувати ООН чи створити з нуля ефективнішу систему, яка б об’єднувала країни Глобального Півдня та Глобальної Півночі?
На жаль, навіть у відповідь на заяву Зеленського на засіданні Радбезу про необхідність реформи ООН я знайшов у лівих медіа лише пояснення, чому це неможливо. Але ця стаття показова не лише тим, що в ній є, але й тим, що в ній не згадується: резолюція «Єдність заради миру». Цей приклад показує, що реформа не така вже й неможлива. Якщо Радбез справді не вийде реформувати, то треба маргіналізувати його роль. Насправді, поки я писав цю статтю, був зроблений крок у цьому напрямку: Генасамблея з ініціативи Ліхтенштейну прийняла резолюцію, яка передбачає проведення екстреної сесії Генеральної Асамблеї, коли член Радбезу застосовує право вето.
У нас попереду перспектива загострення протистояння США і Китаю. І в цьому конфлікті міжнародним лівим не можна повторювати помилок, які багато з них допустили щодо Росії. Китай, можливо, буде не проти розділити сфери впливу зі США, але це не те, що ліві мають підтримувати. Замість турбуватися про врахування інтересів Китаю, як у випадку з Росією, треба подумати, як захистити малі країни від домінування всіх імперіалістичних держав. Зокрема, міжнародні ліві мають думати про те, як захистити Тайвань, не допустивши війни, а не про те, як змусити Тайвань підкоритися КНР.
Деякі ліві автори вказували на те, що населення держав, які утрималися під час голосування Генасамблеї ООН щодо російської агресії проти України, сукупно складає майже половину населення світу. Але подавати це як просто позицію цієї половини людства означає ігнорувати китайський імперіалізм та індійський ультраправий уряд. На мою думку, більш важливим було спостереження Барбари Кроссет, що малі держави, зокрема сусіди Індії, переважно підтримали Україну. Очевидно, відчуваючи загрозу з боку сусідніх великих держав.
Нам зовсім не треба ідеалізувати ООН. Поки що це справді малоефективний інструмент. І навіть без проблеми права вето постійних членів Радбезу є серйозні проблеми зі Статутом ООН. Як слушно відзначав Даррел Мьоллердорф, принцип суверенної рівності держав, покладений в основу Статуту ООН, означає підтримку збройних вторгнень на територію іншої держави на запрошення офіційного уряду цієї держави для придушення революції, але засуджує підтримку державами революційних рухів в інших державах. Це суперечить ідеям соціалістичного інтернаціоналізму. І в цьому плані ті ліві, які виправдовували російське вторгнення в Сирію, посилаючись на законність цього вторгнення, фактично зрадили соціалістичні принципи.
Але попри всі недоліки, поки що ООН — єдина реальна альтернатива військовим альянсам для захисту слабших країн від підкорення сильнішими сусідами, і найбільш перспективний інструмент для демократизації міжнародного порядку та збільшення впливу малих та бідних держав.
Як я писав у іншій статті, можливо, саме зараз через те, що робить Росія вперше за роки існування ООН, є реальний шанс реформувати цю організацію. У минулі десятиліття це було практично неможливо, і вже через кілька років протистояння між Китаєм і США може досягти такої гостроти, що це стане знову неможливим. Тому діяти в цьому напрямку треба зараз. І найбільша відповідальність лежить на лівих у державах-постійних членах Радбезу.