1991 рік. Ленінград. Особистий кабінет заступника міського голови. Кореспондент місцевого телеканалу бере інтерв'ю у молодого чиновника із команди Анатолія Собчака. У кадрі — людина з дитячим обличчям у білій сорочці. За його спиною видніються віконні жалюзі, телевізор, настільна лампа, телефон, відкриті папки з паперами. Типова ситуація радянського офісу. Але дечого в ньому не вистачає. Голос журналіста за кадром повідомляє, що ще вчора він бачив у цьому кабінеті бюстик Леніна, а сьогодні він уже кудись подівся. Що ж сталося?
«Важко відповісти, що трапилося. Бо це, мабуть, зробив хтось із моїх помічників, — відповідає чиновник. — Якщо вас цікавить моє ставлення до цієї людини, до того вчення, яке він нібито представляв, то я б сказав [...] що все це не більш ніж гарна та шкідлива казка. Шкідлива тому, що втілення чи спроба втілити її в життя у нашій країні завдала останній величезної шкоди. І у зв'язку з цим мені хотілося б сказати про ту трагедію, яку ми переживаємо сьогодні. А саме трагедію розпаду нашої держави. Інакше як трагедією це не назвеш. Я думаю, саме діячі Жовтня 17-го року заклали міну сповільненої дії під будівлю унітарної держави, яка називалася Росією. Що вони зробили? Вони розбили нашу вітчизну на окремі князівства, які раніше на карті земної кулі й не фігурували взагалі, наділили ці князівства урядами та парламентами, а тепер ми маємо те, що маємо […] Значною мірою це провина тих людей, хотіли вони цього чи ні».
Чиновником пітерської мерії, котрий з такою розгромною критикою обрушився на спадщину революції і особисто Леніна, був 39-річний Володимир Путін. Пізніше, вже зайнявши кабінет Президента Російської Федерації, він багаторазово повторить у своїх інтерв'ю та виступах ідею про те, що розвал Радянського Союзу є «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», і що винуватцями цієї катастрофи є авантюристи-революціонери, котрі прагнули реалізувати свої утопічні мрії за будь-яку ціну, а точніше, ціною демонтажу тодішньої російської державності.
Ту ж концепцію Путін відтворює у своїй програмній промові від 21 лютого 2022 року, в якій були проголошені ідеологічні засади вторгнення в Україну, що почалося через три дні.
«Отже, почну з того, що сучасна Україна цілком і повністю була створена Росією, точніше, більшовицькою, комуністичною Росією. Цей процес почався практично відразу після революції 1917 року, причому Ленін та його побратими робили це досить грубим по відношенню до самої Росії способом — за рахунок відділення, відторгнення від неї частини її власних історичних територій».
Чому точкою відліку у цьому історичному екскурсі було обрано 1917 рік? Чому не сива давнина чи, навпаки, якісь ближчі до сучасності події? Революція стала поворотним моментом, котрий, на думку Путіна, передвизначив виклики, з якими зараз зіткнулася Росія. І які йому начебто призначено долею тепер ров'язати.
Що ж такого наробила революція? Далі Путін докладно заглиблюється у цю тему. Революція вчинила замах на певний непорушний тисячолітній порядок речей — «єдину і неподільну» Російську імперію. Вона в одну мить скасувала багатовікові територіальні завоювання імперії, надавши пригнобленим народам право на самовизначення. Ось її головний «гріх».
«...ленінські ідеї, по суті, конфедеративного державного устрою та гасло про право націй на самовизначення аж до відокремлення й були покладені в основу радянської державності, — каже Володимир Путін. — ...Тут одразу виникає багато запитань. І перше з них, насправді головне: навіщо треба було з панського плеча задовольняти будь-які націоналістичні амбіції, що безмежно зростали на околицях колишньої імперії? [...] та ще й наділяти республіки правом виходу зі складу єдиної держави без жодних умов?»
Схоже, Путін не розуміє чи вдає ніби не розуміє того, що надзвичайно гостре питання пригноблених «національних околиць» Російської імперії було одним із рушійних чинників усіх трьох революцій початку ХХ століття. Порядки царської імперської Росії віджили своє, тож назрілі зміни не могли обійти національне питання, яке також вимагало свого вирішення. Протиріччя, що накопичилися до 1917 року, ставили питання вже зовсім не про те, як і навіщо зберегти «єдину і неподільну», а про те чи розпастись імперії на цілу низку національних держав, чи знайти принципово нові, набагато більш рівноправні умови спільного існування.
Революціонери тих часів щиро вірили у можливість нового світу без гноблення, у тому числі без імперського гноблення одними народами інших, і своєю боротьбою намагалися наблизити прихід цього світу. Для Путіна визнання за народам колишньої імперії суб'єктності — це розбазарювання підкорених у результаті столітніх загарбницьких воєн територій. Тоді як для самих революціонерів це було чимось геть протилежним — вирішенням назрілих протиріч, народжених внаслідок тих самих завоювань. Звільнення народів від імперського гніту було для революціонерів втіленням їхніх ідей та переконань про нове, вільне від пережитків минулого суспільство.
«...ленінські принципи державного будівництва виявилися не просто помилкою, це було, як кажуть, набагато гірше, ніж помилка. Після розвалу СРСР у 1991 році це стало абсолютно очевидним, — каже Путін, — ...внаслідок більшовицької політики і виникла радянська Україна, яку й у наші дні можна повною мірою назвати “Україна імені Володимира Ілліча Леніна”. Він її автор та архітектор».
Певна річ, ніякої України Ленін не створював. Україна, її політичні рухи та народні маси на той час стали вже реальним чинником не лише російської, а й міжнародної політики. Визнаючи за Україною її суб'єктність та право на самовизначення, Ленін лише визнав фактичний стан справ, на який уже було неможливо не зважати. І Путін не може пробачити це лідерові більшовиків.
Без визнання української суб'єктності та права на самовизначення, навряд чи можна було б перезібрати території колишньої імперії в єдине державне об'єднання. Ленін дуже чітко розумів це. Показово, що в його проекті нової держави навіть не було самого слова «Росія» — нове об'єднання назвали союзом республік, де російській республіці відводилося фактично таке саме місце, як й іншим учасникам союзу. Ніщо не мало нагадувати про імперське минуле. Не надавши Україні широких національних прав, утримувати її у певній подобі «Великої Росії», про яку ретроспективно мріє Путін, було б можливо лише грубою силою. Та й чи було можливо?
Примітно, що Путін найбільш агресивно у своїй промові від 21 лютого нападає саме на ранні роки радянської влади, коли революційні ідеї були свіжі, люди — сповнені ентузіазму, а в політиці як ніколи до того чи після того керувалися принципами та ідеалами, а не розважливим цинізмом. При цьому відхід від проголошених революцією принципів у сталінські часи Путін усіляко вітає як повернення до якогось «природного порядку речей»:
«...саме життя відразу ж показало, що ні зберегти таку величезну і складну територію, ні керувати нею на запропонованих аморфних, фактично конфедеративних засадах, просто неможливо. [...] [Подальші події перетворили] на просту декларацію, на формальність заявлені, але непрацюючі принципи державного устрою. Жодних суверенних прав насправді у союзних республік так і не виникло, їх просто не було. А на практиці було створено суворо централізовану, абсолютно унітарну за своїм характером державу.»
У відході від революційних ідей рівноправності націй Путін вбачає повернення до старої-доброї «єдиної та неподільної» Росії, і це йому явно до душі. Але повне повернення вже було неможливим. «Революційна скверна» була закладена Леніним у самі основи нової державності.
«І все ж шкода, дуже шкода, що з базових, формально юридичних основ, на яких була побудована вся наша державність, не були вчасно вичищені одіозні, утопічні, навіяні революцією, але абсолютно руйнівні для будь-якої нормальної країни фантазії».
Важко зрозуміти, що Путін називає «будь-якою нормальною країною». Якщо такими є колоніальні імперії, засновані на кривавих завоюваннях та підкоренні інших народів, то навряд чи такі держави можна назвати нормальними чи навіть життєздатними у цих історичних умовах.
Перша світова поклала край чотирьом великим імперіям — Османській, Австро-Угорській, Німецькій та Російській. Після Другої світової пішли у небуття всі решта — Британська, Французька, Португальська, Бельгійська, Нідерландська, Італійська, та Японська. Ні, імперіалізм у ленінському розумінні нікуди не подівся: на зміну його колоніально-імперській формі прийшли витонченіші позатериторіальні форми впливу та контролю.
Єдиною державою-гігантом, яка успадкувала майже всі територіальні завоювання колишньої імперії, залишився тільки Радянський Союз із його знаменитою ⅙ частиною суші. Але перезібрати та зберегти цю державну єдність ще на довгі 70 років йому вдалося зовсім не завдяки імперському концепту, а навпаки — внаслідок відмови від нього.
Ідея союзу соціалістичних республік полягала саме в тому, що трудящі різних народів добровільно об'єднуються в такий союз для спільного досягнення єдиної мети — побудови нового суспільства без експлуатації та гноблення. Причому придумана Леніним модель передбачала масштабованість цього союзу. За його задумом, до союзу повинні були приєднуватися нові й нові республіки, де перемагала б революція, а історичній Росії зовсім не обов'язково було залишатися точкою збірки союзу. Його центром могла б стати та сама Німеччина, переможи в ній пролетарська революція. Підсумком Леніну бачився союз республік всесвітнього масштабу.
Понад те, відпочатково створення СРСР у форматі 1922 року не входило у плани більшовиків. Його поява стала результатом провалу початкових очікувань світової революції. Те, що пролетарська революція програла в Європі й замкнулося лише на території колишньої Російської імперії — головна трагедія соціалістичного проекту ХХ століття. Бо разом із територією колишньої імперії СРСР успадкував безліч важкорозв'язуваних протиріч і пороків, властивих попередньому проекту, що існував на цих землях.
Замикання соціалістичного проекту у межах колишньої Російської імперії закономірно, хоч і не неминуче, призвело до того що, як і всередині і так ззовні СРСР став сприйматися таким собі правонаступником і продовжувачем російської державності. Наслідком цього став рецидив національних протиріч: коли у зміцненні національних культур та самостійності республік центральна влада почала вбачати загрозу єдності проекту, а в російській культурі та державній спадковості — своєрідну цементуючу основу.
Чи було б можливим відродження цих тенденцій, якби обриси соціалістичної держави склалися в інших конфігураціях і не були схожі на колишню імперську Росію? Ймовірно, це була б зовсім інша історія. Але у випадку з СРСР вийшло так, що кілька поколінь людей як усередині країни, так і за її межами виросли з упевненістю, що слова "Союз Радянських Соціалістичних Республік" та "Росія" — це практично синоніми. Путін — один із таких людей.
«Адже що таке розпад Радянського Союзу? Це розпад історичної Росії під назвою Радянський Союз», — заявив Володимир Путін у документальному фільмі «Росія. Новітня історія» у грудні 2021 року.
Чи не єдиний позитив, який вбачається Путіну в радянському проекті — це якраз те, що він замкнувся в рамках колишньої Російської імперії і згодом, відійшовши від первинних «утопічних» принципів, знову набув частини її рис, ставши спадкоємцем Російської державності. Іншими словами, Путін цінує саме найреакційніші риси СРСР, які той набув у ході свого надскладного становлення. І критикує ті ідеї, на яких союз ґрунтувався — рівність і братерство всіх народів, справжній інтернаціоналізм, ненависть до самодержавства і великодержавності, ненависть до хижацтва і загарбницьких війн, справжній демократичний дух, що приводить у політику багатомільйонні народні маси.
Характерно, що й перемога Радянського Союзу над нацистською Німеччиною, в інтерпретаціях, у яких вибудовується сучасний російський національний міф, є для Путіна не перемогою ідей гуманізму та егалітаризму над ідеями радикального антиегалітаризму та антигуманізму, не перемогою жертви агресії над агресором. У нинішній державній міфології це перемога «історичної Росії» над Німеччиною, над Європою, над Заходом. Тріумф російської державності та розширення її кордонів. Так само як революція і вихід із Першої світової — не відмова брати участь в імперіалістичній бійні, а ганебна капітуляція «історичної Росії», зрадницький ніж у спину держави від фанатиків-утопістів. Замах на російську державність та її напіврозпад.
«Більшовики в ході Першої світової війни бажали поразки своїй вітчизні, і коли героїчні російські солдати та офіцери проливали кров на фронтах Першої світової війни, хтось розгойдував Росію зсередини і дохитався до того, що Росія як держава зазнала краху й оголосила себе переможеною — переможеною на користь країни, що [сама] програла [Німеччини]. Нісенітниця, маячня, але це трапилося, це повна зрада національних інтересів! Такі люди є у нас і сьогодні», — сказав Путін у серпні 2016 року в молодіжному таборі Селігер.
«Більшовики в ході Першої світової війни бажали поразки своїй вітчизні, і коли героїчні російські солдати та офіцери проливали кров на фронтах Першої світової війни, хтось розгойдував Росію зсередини і дохитався до того, що Росія як держава зазнала краху й оголосила себе переможеною — переможеною на користь країни, що [сама] програла [Німеччини]. Нісенітниця, маячня, але це трапилося, це повна зрада національних інтересів! Такі люди є у нас і сьогодні», - сказав Путін у серпні 2016 року в молодіжному таборі Селігер.
Із наведених вище цитат, неважко здогадатися, наскільки щиро Путін звинувачує у бідах Росії «прокляття революції». Якщо у сучасній Україні радянський проект звинувачують у тому, що він був «надто Росією», то Путін саме це [якщо не винятково це] у радянському проекті цінує. Якщо в Україні кажуть, що Ленін не дав українцям справжнього самовизначення, Путін звинувачує його у протилежному — що він дав Україні надто багато свободи.
Повернімося до питання, яким ми задалися на початку. Чому програмна промова російського президента перед вторгненням стала справжнім пасквілем на адресу революції? Тому що саме в революції йому вбачається справжній корінь лих і нещасть Росії. Але тепер він не просто звинувачує Леніна у зраді Росії та злочинах проти її імперської цілісності. Путін вирішує, що настав час виправити ленінські «гірше ніж помилки» і відмотати назад право українців на самовизначення — цю «тричі прокляту» спадщину революції.
«Ви бажаєте декомунізації? Ну що ж, це нас цілком влаштовує. Але не потрібно, що називається, зупинятися на півдорозі. Ми готові показати вам, що означає для України справжня декомунізація».
24 лютого російські танки увійдуть на територію України, щоб позбавити її народ державності — одного з найважливіших завоювань революцій початку минулого століття.