Ми продовжуємо цикл текстів, які присвячені стану війни рф з Україною. Західні та українські інтелектуали обмінюються думками в єдиному проєкті, спрямованому на підтримку українців та спробу осмислення воєнного та поствоєнного. Третя авторка: Джудіт Батлер – американська філософиня, гендерна теоретикиня, професорка кафедри Максін Елліот Каліфорнійського університету в Берклі

Валентина Литвин

Передмова

Слова можуть винести нам вирок.

Джудіт Батлер відома переважно як гендерна теоретикиня, засновниця перформативної теорії гендерної ідентичності, в рамках якої звичайні, на перший погляд, висловлювання «ти – жінка» або «ти – чоловік» розглядаються як такі, що наділені надзвичайно ефективною владою визначати наші почуття, думки, рішення, поведінку.

Варто бути обережними зі словами та висловлюваннями під час війни, щоб вони не перетворились на перформатив – слова, що спричиняють конкретні дії або призводять до конкретних наслідків.

Позиція Батлер щодо війни росії з Україною, як ми побачимо далі з її коментаря, – однозначно чітка: «Я хочу, як і більшість людей, щоб Українці виграли цю війну», війну, «яку веде Росія».

Позиція Батлер щодо війни як онтології сьогодення – однозначно засуджуюча. У своїх роботах, окрім аналізу проблем гендеру, філософиня різко критикує сучасні держави та політики націоналізму, характеризуючи їх як секьюритарні режими. У таких режимах через постійні небезпеки пандемій, терористичних атак, воєн, держави керують населенням саме завдяки впровадженню ідеології «захисту від загрози», що дозволяє легалізувати та раціоналізувати взагалі будь-яке насилля. У таких режимах держави реалізують некрополітики, керуючи умовами життя та смерті, вирішуючи, хто може жити, а хто має вмерти.

Проте проблема співвідношення насилля та ненасилля в філософії Батлер зовсім не така однозначна. Аналізуючи сучасні війни, дослідниця пропонує протилежне традиційному ліберальному підходу розуміння ненасилля. Активна агресія та боротьба проти агресії, на думку Батлер, може бути проявом дискурсу ненасилля, коли агресія не проголошується як самоцінність, а здійснюється «ображеним суб'єктом», який прагне обмежити нанесену «образу». Парадокс полягає у тому, що насилля стає інструментом ненасилля, для того, щоб протистояти насиллю. Більше того, будь-який суб'єкт неминуче формується як суб'єкт саме через насилля.

Через це, на мій погляд, наступний коментар Батлер передусім варто розглядати саме крізь призму її теорії, виходячи з базового принципу поструктуралізму про неабияку значущість контексту. У розриві від політичної філософії Батлер, розглядаючи лише коментар per se, може здатись, що вона виступає з позицій об'єктивного пацифізму і дещо спрощено підходить до розуміння війни виключно як військового протистояння, а не як такого, що відбувається на економічному, ціннісному, геополітичному рівнях.

Що точно можна відчути в словах дослідниці – це те, що вона прагне одночасно і осудити війну як таку, і при цьому підтримати Україну як державу, яка змушена брати участь та продовжувати цю війну, а отже у глобальному сенсі потрібно підтримати державу, що також несе відповідальність за наслідки цієї війни. Ця етико-моральна дилема особисто у мене викликає неабияку емпатію. При цьому для публічного філософа ця етико-моральна дилема задає певні рамки для зваженого та усвідомленого вибору тих чи інших слів.

«… я не хочу, щоб захист однієї зі сторін перетворив мене на людину, яка захоплюється війною. Я не хочу захоплюватися спеціальними дронами, що можуть знищувати танки і тим самим давати військову перевагу», – зазначає дослідниця, коментуючи війну росії проти України, нібито діючи на випередження, для того, щоб слова на підтримку війни не стали перформативом.

Бо слова дійсно можуть винести нам вирок.

Джудіт Батлер

Про війну в Україні

Останніми днями ми читаємо, що бойових дух російських солдат ослаблений, що 300 з них відмовилися виконувати свій обов'язок, і, можливо, деякі з них скинули власне командування. Можливо, найближчими днями із зростанням кількості жертв і кількості українських біженців, що залишають свої домівки та країну, ми також побачимо зростання кількості російських військових, які відмовляються вбивати або складають зброю, або виступають проти свого військового командування. Я хочу, як і більшість людей, щоб Українці виграли цю війну, але зрештою я хочу, щоб війна була усунена. Чи можу я розраховувати на обидва варіанти одразу?

Я зацікавлена у зраді членів російського уряду і у дезертирстві російських солдат, які відмовляються виконувати свій обов'язок, адже вони являють собою моральну альтернативу війні. Я хочу, щоб українці перемогли, припинивши жорстоке захоплення Путіним їхньої землі та вбивства серед мирного населення, але я не хочу, щоб захист однієї зі сторін перетворив мене на людину, яка захоплюється війною. Я не хочу захоплюватися спеціальними дронами, що можуть знищувати танки і тим самим давати військову перевагу. Якщо мене турбує виключно те, хто і з яких причин має перевагу на полі бою, тоді я стаю прихильницею війни – особою, яка спостерігає за розвитком стратегій, сподіваючись, що одна стратегія переможе іншу. Якщо горизонт моїх думок сфокусується на воєнному завоюванні, то це тому, що я дозволила військовим стратегіям заволодіти моїм розумом. Звісно, причина, через яку я хочу, щоб Україна перемогла, полягає в тому, що її політичні права на самовизначення знаходяться під загрозою, представників українського народу жорстко і масово вбивають в їхніх же оселях, в театрах, де вони знаходять прихисток, українських біженців розстрілюють під час того, як вони намагаються втекти з небезпечних місць.

Якщо НАТО допомагає Україні, значить, на цей раз вони вчиняють правильно. Але це не привід ставати прихильником НАТО. Дехто вважав, що нам треба було це зробити з огляду на націоналістичну протидію Трампа натівським договорам та економічним вимогам. Але НАТО також веде експанціоністську політику, порушуючи угоди і, можливо, розпалюючи напруженість у регіоні. Питання стоїть інакше: слід бути не за НАТО, а за право України на самовизначення. Можна прагнути того, щоб ця війна закінчилась відновленням українського народного суверенітету, але це не привід дозволяти своїм бажанням та думкам обмежуватися лише воєнною логікою або думати, що лише дві сторони є єдиними дійовими особами на цій сцені. Іншими словами, можна зберігати цілком обґрунтований скептицизм по відношенню до НАТО і загальну антивоєнну позицію, але при цьому зберігати глибинне бажання, щоб український супротив переміг. Протиріччя немає до того часу, поки протидія війні підкріплюється демонстрацією звірств та воєнних злочинів, поки необхідний і виправданий супротив не призводить до прийняття війни як моделі розуміння міжнародної політики. Звісно, українці повинні боротися за свою країну, за свої права на самовизначення, і, якщо і коли ця війна завершиться, їм доведеться вимагати відшкодування збитків і репарацій, як це роблять палестинці понад 70 років. Щиро бажаючи перемоги українському спротиву у війні, яку веде Росія, ми ще більше бажаємо, щоб хвилі оксамитової революції прокотилися лавами російської армії, породивши нове покоління відмовників. Така відмова воювати з боку російських солдат була б перемогою не лише для України, але й для світової спільноти, для справедливості і для майбутнього, в якому б ми хотіли жити.